• post by:
  • 25 сентября, 2019

Balthazar в Києві: сповідь фаната

Тиждень тому з Києвом відбувся Balthazar. А хто може розповісти щиріше про виступ, ніж прихильники гурту? Тож для вас історія з перших уст.

Та для початку трохи контексту. В далекому 2016 назва Balthazar вперше з’явилась на концертній карті Києва. Тоді послухати бельгійців набився мало не повний Sentrum. Вже тоді музиканти були вражені тим, як тепло їх зустрічала київська публіка — виявилось, гурт в наших краях більш відомий, ніж могло здатися.

Потім був сет на Zaxidfest і кілька візитів із сольними проектами вокалістів, Warhaus Маартена та J.Bernardt Йінте. Доки “голоси” (хоча, складно називати когось голосом в гурті, де співають абсолютно всі, створюючи хоровий ефект на сцені) гурту пробували себе кожен у сольному плаванні, Balthazar перебував у творчій паузі.

Цьому музичному локомотиву потрібна була пауза, інакше чиста творчість ризикувала перетворитися у посередню рутину. Тим часом Маартен все більше вдавався у вінтажний звук, додаючи більше томних гітар та духових, Йінте бавився з електронікою в танцювальним хіп-хопом, а басист Сімон Касьєр занурився у лоуфайний інді-рок у дусі The Strokes. Та Balthazar — те, до чого вони завжди повертатимуться. Бо 1+1=3, як люблять прокоментувати паузу музиканти в інтерв’ю.

Січень 2019. У Balthazar з’являється їх найкраща платівка — Fever. Кожен досі тягне музичну ковдру на себе, проте зміна підходу до творчості пішла на користь. Музиканти перестали відноситись до проекту надто серйозно, тому альбом звучить легше, порівнюючи з попередніми роботами. Слухача не перевантажують емоційним пафосом, проте кажуть розслабитися і ловити африканські ритми. Платівка вийшла більш танцювальною, хоча тут трапляються і ліричні шедеври.

Прелюдію завершено, тепер трохи особистих історій. Послухавши Fever, я зрозуміла, що не почути цей шедевр наживо — означає багато втратити і мало не взяла одразу квитки до Варшави, де вже зовсім скоро музиканти приїжджали з туром. Та життя внесло свої корективи і сказало тверде “ні”. Довелось затирати до дір альбом в навушниках і чекати наступних дат.

І от, одного травневого ранку оголошено осіннє побачення Києва з Balthazar. Радості не було меж. Тимчасово. Напрочуд швидко стало зрозуміло, що українським фанам затісно в Bel Etage. Це був єдиний концерт гурт в Україні цього туру, тому досить швидко всі квитки були продані. Я ж лишилась у рядах людей, що відчайдушно шукали квитки серед перекупщиків і людей, що поміняли плани. І поплатилась за це.

Заповітне 17 вересня, заздалегідь підходжу до дверей Bel Etage, де вже годинами чатують охочі потрапити до перших рядів. І недарма чекають — музиканти приїжджають до залу, фотографуються на фоні вивіски і підписують квиточки фанам. Через кілька годин виявляється, що вони недійсні. Далі був біль, розчарування, бикувата охорона, що виганяла з-під залу всіх, кому також не пощастило у квитковій лотереї, при тому абсолютно не чіпаючи мамкиних бізнесменів, що наробили сувенірних магнітиків на стендах, гнів у першу чергу на себе — перший раз купити підробний квиток, ще й на концерт улюбленого гурту. Дякуючи лояльності організаторів і музикантів, концерт для мене не закінчився на порозі залу.

Розігрівали цього разу бельгійців гурт Гапочка, цього разу в акустичному форматі. Через проблеми з квитками послухати розігрів не вдалось, але з розповідей людей у залі можна зробити висновок, що  вибір був вдалим.

Вжух — і світло почало миготіти, вказуючи на скору появу героїв вечору на сцену. Під шум оплесків починає нестися Roller Coaster, трек з останнього альбому. У Києві їм не знадобилося часу на розкачування — з першої пісні музиканти почуваються, як вдома. Невимушено танцюють на сцені, джемлять, імпровізують, показують знання ключових фраз українською, доводячи фанатів до шалених вересків — традиційний акт ввічливості, що працює безвідмовно. Головне — щоб було з душею. Судячи з того, що творилося на сцені й під нею, сміливо скажу, що любов щира і взаємна.

Якими б сильними не були сольні альбоми учасників, основний гурт завжди залишатиметься чимось більшим. Balthazar разом — нестримний роллеркостер, що метається від темної романтики Маартена до запальних танців Йінте. Але в цьому видніється чіткий баланс. Вокалісти не конкурують між собою, намагаючись виділити свої треки, навпаки, доповнюють один одного, створюючи цілісну і довершену картинку. Принаймні, так виглядає сценічне дійство очами глядача.

Нові треки вдало переплітаються зі старими у сетлисті й однаково гаряче сприймаються. При тому і там, і там з’являються сюрпризи, наприклад, тяжкі і агресивні, як для інді-гурту, що не намагається загнати себе у рамки року, гітари The Boatman — хіта з дебютного альбому Applause. Чи пісня-обіцянка ніколи не видаляти номер телефону коханих — Phone Number наживо розкрила свій ліричний потенціал. Залитий приглушеним світлом Маартен співав її з особливою ніжністю, що лиш додавало м’якості та камерності. Все ж, як би він не намагався надихнутися танцювальним грувом J.Bernardt, ліричні деталі вдаються набагато природніше. 

В групі всі мультиінструменталісти, тому періодично музиканти міняються місцями, інструментами і ролями. Наприклад, Тайс Дельбеке вносить родзинку в Grapefruit — лунає потужне тромбонне соло, від якого, здається, здригаються навіть стіни. Він же, в залежності від пісні, міняє тромбон  на синтезатор, скрипку чи гітару. А Сімон пробуджує в собі ударника на Bunker. Цей ліричний Шедевр (так, саме з великої літери), який можна замість подорожника прикладати до розбитих сердець, отримав незвично енергійну коду. Хоч пісня і без того прекрасна та цілісна. Ах так, ще раз нагадаємо, що в цьому гурті на беквокалі абсолютно всі учасники. Ну, певне, окрім тих, хто відповідає за світло та звук:)

Те, що виділяє Balthazar — близькість до прихильників, у багатьох значеннях. Перед концертом ледь не весь гурт сидів на курилці під входом, всі, хто впізнав їх, спокійно підходили на фото/автографи (власне, завдяки цьому я й потрапила в зал). Під час Changes Маартен застрибує в зал, разом з дівчинкою піднімає плакат зі зверненням рідною голландською, прогулюється поміж людей до звукорежисера і назад. Перед останніми треками гурт запрошує всіх бажаючих на афтепаті в Алхімік, бар неподалік, де можна поспілкуватися з музикантами особисто. Тішить, що хлопців не зачепила зіркова хвороба.

Наостанок потрібно згадати ще одну велику пісню, Fever. Вона ж дала назву і настрій (чи вайб, як це модно зараз називати) останньому альбому. В студійному варіанті її енергії виставило би на дві окремі пісні. Спочатку це спокійний трек з яскравим хуком, який засідає в голові, але ритм плавно наближається до кульмінації, і вибухає, зациклюючись у гітарному шаленстві. Вам мало? тоді тримайте ще один вибух після затишшя. А тепер уявіть, як ця енергія виривається наживо. Весь натовп злився у єдину пульсуючу істоту, виплескуючи долонями ритм і по вказівці Йінте співаючи ту чи іншу партію, Тайс доповнює це скрипкою, публіка шаленіє — трек став гармонійною кульмінацією концерту. Що тут сказати, справжня лихоманка, про яку йдеться в тексті.

Після Entertainment  гурт йде зі сцени, але фани нізащо не відпустять гурт без медитативної Blood like Wine. Потрібно ж підняти свої келихи за хорошою концертною традицією, що і відбувається. Після такої пісні і концерт вже логічно завершений. Можна йти додому та намагатись зібрати докупи враження з одного з точно найдушевніших шоу. Або ж шукати музикантів по місцевих барах.

Автор: Лєра Зданевич

Ph: Юрій Грязнов

Leave Comments